Анатомія самотності
Сергій Васильєв, оглядач
«Комерсант-Україна»
Вистава «Готель „Мафусаїл“» була створена експериментальною трупою Imitating The Dog з англійського Лідса 2005 року. В серпні
«Готель „Мафусаїл“» — досить незвичне й дуже якісне видовище
згадування вистави в газеті робить інтенсивнішим приплив глядачів, годі казати, наскільки сприяє такій увазі будь-яка нагорода. З того часу Imitating The Dog випустили ще чимало вистав, але «Готель „Мафусаїл“» залишається в репертуарі театру, допомагаючи акторам постійно поповнювати колекцію своїх географічних вражень. З цим спектаклем британська трупа гастролювала чи виступала на фестивалях в Болгарії, Бразилії, Вірменії, Грузії, Італії, Латвії, Лівії, Хорватії. Тепер от за допомогою Британської Ради привозить його в Україну. І, напевно, гратиме її по всьому світові й надалі.
В цьому, власне, немає нічого дивного, бо «Готель „Мафусаїл“» — досить незвичне й дуже якісне видовище. Критиків та глядачів відразу захопила й трохи спантеличила його форма, що фактично пропонує витончений гібрид театру, кіно та відео-арту. Причому екранних проекцій тут набагато більше, ніж драматичних, розіграних за правилами традиційної сцени епізодів. Можна навіть сказати, що це фільм, який транслюється за присутності реальних виконавців.
Їх четверо, і їхні обличчя ми переважно бачимо саме на екрані. Щоправда, дуже крупними планами, маючи можливість оцінити найменші психологічні нюанси переживань героїв. Розглядаючи їх майже під мікроскопом, режисер вистави Пітер Брукс (від патріарха світової режисури Пітера Брука його прізвище відрізняється лише однією літерою — і в цьому додатку букви є щось символічне, бо молодий постановник уособлює геть новий погляд на мистецтво сцени, де сучасні мультимедійні технології важать не менше, ніж акторські емоції) не забуває звернути увагу глядачів й на інші промовисті деталі, які зазвичай виявляються непомітними для глядачів, що дивляться виставу навіть з першого ряду партеру.
Скажімо, в одному діалозі між персонажами ми раптом бачимо, як жінка сплітає свої пальці із пальцями співрозмовника, ніби даючи йому інтимний сигнал діяти сміливіше. Або бачимо малюнки, якими майже несвідомо заповнює аркуш герой під час бесіди із спокусливою дамою. Папір виявляється щільно заповнений схематичними зображеннями сперматозоїдів.
Цього самодіяльного художника звуть Гаррі. Він працює нічним портьє в готелі, вимушено вступаючи в контакти із його неспокійними й трохи дивакуватими постояльцями. Їх лише троє, і їхнє безсоння почасти можна пояснити тим, що за стінами готелю явно відбувається щось неладне — періодично ми чуємо гуркіт артилерійської канонади, окремі постріли. Загальну тривожну атмосферу посилюють телефонні дзвінки. Беручи трубку, Гаррі промовляє ритуальну фразу: «Алло, хто ви, що вам потрібно?», але не чує ані слова у відповідь. Сам цей персонаж (його грає Саймон Вейнрайт) — теж істота досить дивна.
Небагатослівний, чемний, завжди готовий налити гостям готелю чарочку алкоголю та вислухати їхні часом ідіотські монологи (таким, власне, й має бути досвідчений портьє), Гаррі водночас здається класичною «людиною без ознак». Його нейтральна поведінка, механічні дії, незворушний вираз обличчя свідчать, скоріше, не про фахову вимуштруваність, а про внутрішню порожнечу. Втім, і тут приховується головна інтрига вистави, в біографії Гаррі очевидно є темна пляма, він достеменно був учасником якоїсь трагедії, про яку вперто нагадують йому клієнти готелю — трохи психопатичний хлопець і розв’язна дівчина.
Тут варто зауважити, що за жанром «Готель „Мафусаїл“» — детектив. Одна смерть відбувається безпосередньо під час дії, інша, мабуть, сталася раніше. І, легко передбачити, що в перспективі будуть ще покійники. Жертва — гостя готелю, випадкова коханка Гаррі, що застрелилася (а, може, й була вбита) після їхнього побачення. І довгої розмови про якусь давню провину героя, що про неї йому нагадують протягом всієї дії вистави
Холодний, як труп в морзі, Гаррі всі докори і звинувачення на свою адресу не стільки ігнорує, як відмовляється приймати на свій рахунок. Він страждає на амнезію. І тягне по життю тягар свого гріха, як руду валізу клієнтки готелю, що має тут загинути. Ця ситуація впродовж вистави повторюватиметься кілька разів, як і біганина Гаррі із валізою до номера 14, телефонні дзвінки, нудні монологи дивних постояльців, постріли за вікном, уривки млосних джазових мелодій, панорами довгих порожніх коридорів готелю, стіни й підлоги якого викрашені у кривавий колір. Між іншим, і завершиться вистава мізансценою, неодноразово повторюваною під час дії — жінка у бежевому плащі із рудою валізою та елегантною сумочкою підійде до готельної стійки та знову замовить фатальний
Отже, таємницю так і не буде розкрито. Втім, глядача трохи більше за годину, що триватиме вистава, примусять замислитися над багатьма істотними питаннями. Адже за перипетіями досить банального сюжету, стандартного нібито психологічного трилеру або готичної драми, що їх сотнями тиражують автори pulp-fiction, насправді приховується вишукана інтелектуальна історія про наші вічні ілюзії, самоошукування та страждання. І трактувати «Готель „Мафусаїл“» можна дуже несподівано — він дає чимало підстав для різноманітних прочитань та інтерпретувань. Зокрема, про феномен людської самотності. Адже не виключено, що протягом дії ми просто перебуваємо у світі, що його створив для себе Гаррі, і всі його вимогливі співбесідники є його двійниками. Не визнаючи своїх помилок, гріхів та злочинів, людина опиняється в ситуації, де час втрачає свої лінійні закони. Власне, час завмирає, приймаючи якусь жахливу форму. Клітки, тюремної камери, готелю. Людина виявляється
NB! Ви також можете ознайомитись із синопсисом вистави
ізольованою в просторі свого індивідуального кошмару. Ми звикли ставитися до цього як до патології, а Пітер Брукс і актори Imitating The Dog доводять, що час зупинено, перетворено на безперервну повторюваність, нескінчене дежа-вю для кожного, бо всі, як бідолашний Гаррі, мають в біографії сумнівні епізоди, психічні травми та фобії. Так би мовити, свій приватний «Готель „Мафусаїл“».
Втім, дивлячись виставу британського театру, можна всією цією філософією й не перейматися. А просто поставитися до спектаклю як до вишуканого сюрреалістичного атракціону, в якому голови акторів існують окремо від їхніх тіл. Де кінозображення диктує пластику живому виконавцеві. Де намальовані мухи злітають з аркушу паперу, а літери, осипаючись із сторінок зафільмованої книги, утворюють титри. Де атмосфера видовища стилізована під нуар
Ми якось звиклі вважати, що експериментальне у театрі часто виявляється синонімом нудьги й штучності. А експеримент, формальний пошук, тим часом, може бути дуже захопливою справою. Трупа Imitating The Dog демонструє це віртуозно, із фаховим шиком.
