Втім, на цій, сповненій численними культурними ремінісценціями виставі згадуєш й багато чого іншого — класичні англійські готичні історії та романи Чарльза Діккенса, лимерики Едварда Ліра і кероллівську «Алісу...», «Метрополіс» Фріца Ланга та живопис Егона Шиле та інших німецьких експресіоністів, експерименти ФЕКСу та російських футуристів, зокрема, Олександра Родченка, якого творці «1927» цитують особливо охоче, і, звичайно, Бертольда Брехта та Курта Вайля — зонги та коментарі акторів в британській виставі надзвичайно точні, доречні та експансивні.

Когось, можливо, цей «культурний ватаж» злякає, відбивши бажання піти на виставу — і дарма. Заспокойтеся і сміливо купуйте квиток. Ані про Макса Ліндера, ані про Фрідріха Мурнау, ані про Лева Кулішова, якщо, звісно, вам про щось говорять ці імена, на виставі ви й не подумаєте. Адже цей ексцентричний мюзикл в стилі нуар — за формою справжній комікс. Можливо, це елегантне примирення масового і втаємниченого й обумовило щасливу фестивальну долю вистави. «Звірі та діти захопили вулиці» — річ, справді, дуже проста й витончена водночас. В ній достатньо ефектних фокусів та візуальних атракціонів, аби навіть досвідчений глядач не занудьгував за 70 хвилин сценічного часу. Що ж до театралів, не глибоко обізнаних із сучасними західними сценічними трендами, то на них, безперечно, тут очікує чимало відкриттів.

Справді, в Україні вистав, зроблених із таким вишуканим поєднанням візуальної та виконавської складових, — катма. Щось схоже хіба що пробував зробити в театрі «Вільна сцена» режисер Дмитро Богомазов у «Щуролові» за новелою Олександра Гріна, де актор Олександр Форманчук намагався чуттєво взаємодіяти із відео-графікою художника Олександра Чаморосова. Для трьох акторок, що зображають низку персонажів «Звірів та дітей...», здається, такий процесі дивовиж органічний — і тут варто порекомендувати подивитися цей спектакль фахівцям. Хоча б для того, аби переконатися, що не обов’язково завжди примішувати у свої стосунки із драматичним текстом «школу переживання».

Британські виконавиці, по суті, насамперед обслуговують атракціон, їхні жести та дії жорстко синхронізовано з візуальними образами, що постійно заповнюють три екрани, встановлені на сцені. Про якесь перевтілення або занурення в психологію персонажу тут геть не йдеться. Акторки виходять на кін із набіленими, як в японському театрі Кабукі, обличчями і, швидко перевдягаючись за ширмами, встигають впродовж дії представити по кілька персонажів кожна. Для цього всій цій трійці — а грають виставу її режисер та автор літературного тексту С’юзен Андрейд, композитор Ліліан Хенлі та художниця по костюмах Есме Епплтон — часом потрібні акробатична вправність, спортивна маневреність, вибухова експресивність. І, далебі, варто побачити, як хвацько ці дівчата долають будь-які технічні складності, миттєво змінюючи маску старої пліткарки на романтичного консьєржа, а юної шибайголови — на статечну даму.

При цьому, залишаючись бездоганними деталями цього видовищного механізму, акторки ані на мить не забувають, навіщо цей механізм заведено. Адже «Звірі та діти...» — зовсім не бездумна, штукарська витівка, спрямована на те, аби повеселити пересічну публіку та полоскотати культурну пам’ять інтелектуалів. Це вистава із чітким, усвідомленим соціальним посланням, критична по відношенню до стану сучасного суспільства і, попри всю свою вигадку та алегоричність, жорстка у певних політичних висновках.

Головне її місце дії — багатоповерховий, вщерть заселений маргіналами будинок у нетрях якогось умовного європейського міста. У місцевих мешканців немає нічого, окрім ненависті — до тих, хто живе краще, ніж вони, а, власне, й один до одного. Єдиний симпатичний персонаж тут — молодий консьєрж, що бореться із брудом, в якому потопає дім, але, усвідомлюючи марність своїх зусиль, мріє накопичити грошей на квиток в один кінець — подалі звідси. Єдиною його союзницею є охайна ідеалістка Агнес, що не побоялася переїхати сюди із маленькою донькою Іві (мати грає акторка, а дівчинка — мультяшний персонаж; одна із найлагідніших сцен у виставі, коли доросла жінка тримає над мальованою дитиною парасольку, прикриваючи її від відеодощу). Агнес, як добрий янгол, вірить, що місцевих розбишак можна ушляхетнити, прилучивши їх до якоїсь художньої праці. Це даремні сподівання — діти влаштовують заколот, нападаючи на мешканців чистих районів й крадучи при цьому улюбленого кота мера міста. Помста влади — підступна. Бунтарів перетворюють на зомбі, запираючи їх в інтернаті та годуючи спеціально приготовленим мармеладом. Серед захоплених для примусового виховання, а власне, лоботомії дітей виявляється й Іві. Аби врятувати дівчину, шляхетний консьєрж змушений відмовитися від своєї мрії. Він, до речі, в фіналі звертається до залу із пропозицією глядачам самим обрати кінець історії — підсолоджений або реалістичний. Хоча, зрозуміло, макабричне кабаре британської трупи не передбачає щасливого фіналу.

Зрозуміло, що, вигадуючи цю виставу, британська трупа не претендувала на те, що своєю оповіддю змінить світ. Але замислитися над тим, що його влаштовано несправедливо, театр «1927» таки змушує. Даючи при цьому дуже показовий урок українським адептам нової драми, які з убогою впертістю культивують документальність, доводячи, що сучасне життя треба відтворювати у максимально реалістичній формі, й демонструючи при цьому суцільний параліч фантазії. Правда зовсім не тотожна нудьзі, про серйозні і навіть страшні речі можна говорити з гумором та пустотливістю — винахідливі, дотепні англійці роблять саме так. І, загалом, перемагають.